Все не перестає мені бути чудно, звідки вересень знає, що йому пора приходити. Ще скількись днів тому його не було, й не уявлялось, звідки може взятися. А ось, дивись, він вже десь тут. Він не запізнюється. Й оця його присутність дуже явна й очевидна, яка б при тому не стояла погода. Ну, коли в кінці серпня підуть зовсім не літні дощі — тоді нібито все ясно й так, усе сходиться, отут і лежить межа вересня. Однак, ті дощі можуть і не впасти. Ще надворі сухо і тепло, але ось у тіні дерев зранку довго тримається вже не прохолода, а якийсь інший серйозніший холод. Або глянеш на соняшники — і кольне тобі в серце. Бо ще наче недавно вони весело й високо підносили свої кучеряві жовтогарячі голови, а це зсутулились, понахилялися — так, що стало видно блідо-лимонні соняшникові потилиці. Й вони одвертаються од тебе, як люди, що безповоротно зібрались піти й вам вже нема про що балакати. Ще вдень сяк-так, а місячної ночі на них важко дивитись. Вони — як оточенці, що йдуть через поле, озираючись із-за плеча.

Інколи собі думаю, що вересень — то, може, тільки умовний рефлекс із тих давніх часів, коли першого числа для мене починалися заняття в школі. Одначе, тоді зовсім не такими були в того місяця ознаки. Одна з них — свіжий запах чорної кирзи, яка колись ішла не тільки на халяви для чобіт. З неї ще шили такі, схожі на армійські, хлоп'ячі сумки для шкільних підручників і зошитів. А ще тодішній вересень пов'язувався з передчуттям зустрічі з дівчатами, яких давно не бачив і хотів би, щоб вони за тобою скучили.

Тепер таких кирзових сумок вже не шиють, давно. А вересень зостався — в прощальних потилицях соняшників і в туманному передчутті того, що за тобою, може, хтось скучив.

×