Коли я служив в армії в білоруському Борисові, в нашій шостій роті кого тільки не було. Більшість білоруси і наші, потроху узбеків, естонців, литовців, киргизів, по одному корейцю, ассирійцю, греку, один афганський белудж і один кавказький єврей, записаний азербайджанцем. Ми хором співали стройову пісню "Рос-сія, любимая моя!", хоч росіян між нами було тільки троє. Один селюк з Вологодщини — дуже "окав", казав "Я пОшОл!" Другий з лісової Брянщини, красивий, монгольського типу. А третій — городянин з-над Волги, рожевощокий, як дівчина, за що прозвали його Катериною.
Ми з ним дружили.
Після армії зрідка писали один одному.
На початку грудня 2013-го я запросив його в гості, щоб показати, який красивий Київ на початку Майдану (тоді ще були живі всі ті, хто скоро буде убитий).
Він не відповів.
Потім я не раз думав про причини його мовчання. Може, він знав щось, чого ми тут тоді ще не знали. А може хтось із його ближніх опинився у нас на Донбасі — а це могло статись, бо у нього двоє синів, придатних для війни.
Між іншим, у перші місяці цієї війни я не раз уявляв, що мене забирають в армію, і це уявлялось так, що я опиняюся там разом з хлопцями з нашої шостої роти. Ми, звісно, вже старі, зате всі, як і колись, у кирзових чоботях і шинелях, довгополих, немов у кавалеристів. Те, що ми уявлялись разом — мабуть, живучий армійський рефлекс, коли ти готовий на все заради хлопців твоєї роти й твого призову, якщо з ними буде біда, з білорусом чи узбеком.
Кілька днів тому той, кого ми звали Катериною, написав мені на емейл — рівно через вісім років мовчання. Чого він знов озвався? Чи й у ньому ожив той самий рефлекс хлопця з нашого призову? Чи він, може, знов знає щось, чого ще не знаю я?
Я одписав. Про війну ні слова. Він мусить сказати про це першим. Або не сказати. Жду.
5 
1
Коментарі