Ось уже весна, а стало знов холодно. І цей холод будить у тілі одне особливе відчуття, ясне й прозоре, ні з чим не змішане, дуже просте і, мабуть, серед моїх ровесників знайдеться ще немало людей, які відчують те саме й зрозуміють мене.

Це може трапитися не обов'язково весною, головне тут — відчути саме отой вологий холод води, холод, що буває, коли у раковині під краном переш свій мундир х/б, польовий, старого совєтського зразка, однотонного кольору хакі, а не нинішній, плямисто-камуфляжний. Хоча, можливо, його перуть так само, але я такого не носив і не вмію про нього говорити.

Те заняття не таке делікатне, як, скажімо, прати білу смужку матерії, якою підшивається комірець. Тут це робиться грубіше: просто намочуєш під краном кітель і штани, намилюєш шматком господарського мила і потім чухраєш щіткою, такою, як для чобіт, або й такою, що нею драїться підлога в казармі. В тім є щось елементарно-справжнє, із запасу тих умінь, що важливі в армії не менше, ніж уміння стріляти. Отже, ця технологія жорстка, через те з кожним наступним пранням твій кітель вицвітає, і мимоволі думаєш, що до дембеля він стане зовсім світлим. І в тому, як твоє "ха-бе" поступово висвітлюється в холодній воді, в усьому цьому процесі є солодке передчуття повернення додому. Це переживання потім навідується до тебе в іншому житті не раз, воно таке тривке, аж здається, що ти можеш коли завгодно ­зробити це знову. Але якраз у свіжості згадування холодної води ховається обман, бо тим часом минає багато років, і вже давно не ти, а якісь інші солдати роблять це, й уніформа у них інша, й можливо, що незмінним залишається тільки одне — з кожним новим пранням наближається день, коли вони повернуться додому. Це єдине, про що ти добре знаєш.

×