Уже вересень, а в ньому ще серпень, і хто його зна, кого з них тут більше. Може, якраз серпня й більше, бо сонце вдень ще сухе й гаряче. От тільки вранці туман уже вересневий, схожий на дим, сірий. Однак, здається, що в ньому ховаються айстри й ось-ось виринуть — білі, рожеві, лілові, холодні од роси.
Ще нічого наче не закінчилось, і нового нічого не почалось. А тим часом молоді пагони кущів, що ще вчора були трав'янистими, потроху дерев'яніють на зиму.
В саду гостро, як із пляшки, пахне брагою од падолішніх яблук і груш. Рідшає листя й стає видно покинуті пташині гнізда. На грядках зостались гарбузи й буряки, а в повітрі надвечір стоїть гіркий запах горілого картоплиння.
А головне ось що: між усіма, хто живе в цьому невеликому просторі, обгородженому старим штахетником, виникає близькість, якої ще вчора не помічалось, бо літом у ній немає особливої потреби. Це взаємне зближення істот, які знають, що їм доведеться отут разом пережити зиму. Ось ти щось робиш на городі — й туди приходять весняні кошенята, ще дикі, в руки не даються, а таки ж прийшли. Їсти не просять. Отже, в цьому візиті для них немає ніякого практичного інтересу, просто ви тепер разом робите роботу. Й це зворушливо, й починаєш з ними говорити. Вони слухають на відстані, так, немов саме для цього й прийшли, щоб нікому не було самотньо.
Так само й кози: з того боку огорожі спираються передніми ногами на ворота й стоять, уважно дивляться, що тут робиться.
Їм із двору кажуть:
— Ну, чого повитріщалися? А пастися хто буде — Пушкін?!
Ця банальна фраза в першу секунду сприймається не як припущення, а буквально. Тим більше, що у старшої кози є бакенбарди й лоб кучерявий, і коли вона замислено жує чортополох, то ніби бурмоче знаменитого вірша про осінь, в перекладі Рильського чи й в оригіналі – коли як.
2 
1
Коментарі
1