Іноді буває, що набриднеш сам собі аж до сказу. Так наче довго себе не бачив, а оце зустрів — і за голову взявся, бо таке перед тобою нікчемне створіння проявиться, що аж Боже мій. Воно все життя бренькає на одній убогій струні й схильне до самоповторів, хоч і знає, що це погано й треба б спробувати хоч якусь іншу ноту. Одначе, воно таке ліниве, що кожного разу відкладає такі спроби кудись надалі.
При тім воно, зараза, любить, щоб його любили. Й це часто обертається так, що коли якісь розумні й достойні люди просять його щось зробити, теє створіння, в нападі ейфорії, береться за діло й каже, що до завтрього все зробить. А насправді все робиться — добре якщо через тиждень, а то й через місяць. Бо воно ніколи не вміє реально оцінити свої сили, а старається ж зробити домовлену роботу в міру своїх сил добре. Хоч я підозрюю, що це, можливо, не так добросовісність, як хитрість, бо те створіння просто боїться, щоб його не розлюбили.
Ну, ото таке.
Недавно, в один з подібних самокритичних днів, їхав я в метро під землею. Одвернувся од усіх і дивлюся в темряву крізь засклені двері вагона. А скло там трапилось браковане й відображало мене дуже специфічно: такий собі пузатий карлик. А морда й зовсім не як у людей: знизу сплющена й розтягнута вшир, як у жаби, а череп вище вух — витягнутий вгору, як газовий балон, і ховається вгорі за рамкою дверей. Похитав головою — і той балон захитався. Подумав собі, що якби оце тепер мене побачили ті хлопці, чия любов мені дорога і кому я щось винен — то не впізнали б і пройшли повз мене. І так мене це втішило. От як мало треба дурному для щастя. Правда, я ще не придумав, як рятуватися, коли ті хлопці озвуться телефоном — там же не видно цієї потворної поторочі.
2 
1
Коментарі
1