Перший льодок на калюжах тонкий і прозорий, як віконне скло, згодом він уже не буде таким. Днів зо два тому я мимоволі вчинив те, що кортить при такій нагоді: проламав каблуком той льодок, і під ним з'явились кілька великих плоских бульбашок повітря. Коли натиснеш зверху — вони тікають у різні боки. У тім є явний поділ на "тут" і "там". Озирнувся, чи ніхто не сміється з мене, й пішов собі далі. Потім ще раз — озирнувся й побачив хлопчика літ п'яти. Він робив те саме — з іншого краю калюжі.
Є ще одна стара забава, схожа на цю. Вона зветься "гуркало". Технологія "гуркала" така. Береш англійську шпильку й гострим кінцем встромляєш у хрестовину чужої віконної рами знадвору. Шпилька сидить там, ніби горбатий комар. Крізь голівку шпильки пропускаєш чорну нитку, на якій прив'язано гомілкову кістку, краще гусячу, вона важча. А довший кінець нитки протягуєш аж за кущі навпроти вікна — й звідти легенько смикаєш. Шпилька пружинить і вібрує, а кістка стукає в хрестовину рами. Це робиться ввечері, коли вже темно, і людина в хаті по той бік вікна не бачить твоєї нитки, а шпилька з кісткою сховані по цей бік, за рамою. І людина тільки чує: тук-тук-тук. Дивиться у вікно — а там нікого. Думає, що то їй почулося, й береться до своїх справ — їсть борщ або читає газету. І тут знову: тук-тук. Сказитися можна. Людина здогадується, що то, бере кочергу чи дробовик і йде надвір. А тобі це видно крізь вікно й ти встигаєш утекти. І той чоловік знайде тільки кістку на своєму вікні. Я ніколи не грався в цю забаву, але часто згадую одного діда, який у бесіді про майбутнє свого покоління сказав весело: "Скоро ми будемо годні тільки на те, щоб із нас гуркала майструвати!"
Я його знав ще молодим. Та й тоді, коли він це казав, то був не старшим, аніж я тепер, царство йому небесне.
2 
1
Коментарі