Вранці бачиш, що коло порога й далі, у дворі й на городі, побільшало сухого жовтого вербового листя. Воно береться наче нізвідки, бо крони навколишніх верб ще такі самі густі й зелені, як літом.
Того листя понаносило вже стільки, що, коли вийдеш увечері, в темряві чуєш, як хтось ходить і шурхотить то тут, то там — у квітнику, під яблунями, біля дров. Мабуть, то їжаки. Вони й літом там ходили, тільки не чути було у м'якій траві, а тепер ось шелестять.
Застудився, лежу і слухаю, як у глибині кухонного столика щось гризе миша. Вона робить це часто й іноді довго. Якщо там не ціла компанія мишей, а тільки одна, то вона, мабуть стала товстою, з круглою мармизою, бо це ж спробуй стільки їсти. Вона ж і вночі трудиться, не тільки вдень.
Доки лежу, думаю про ту мишу з деяким співчуттям, мовляв, вона ж переді мною ні в чому не винна, це ж я поставив собі хату на тому місці, де жили й годувалися кілька поколінь її предків.
Нічого, ось одужаю — куплю мишоловку й тоді таки роздивлюсь на ту мишу, бо я ж її ні разу не бачив, тільки чув. Скажу, щоб забула сюди дорогу. Може, й послухає.
Вночі був здійнявся великий вітер і гуділи дерева, а на ранок похолодало. Бабуся каже, що повіяло зимою. А через якийсь час питає:
— А коли ми вже затопимо грубку дровами?
Питання здається несподіваним і недоречним, бо вітер уже влігся, засяяло сонце, на вигляд усе по-літньому, он цвітуть айстри й царська борідка.
Хоча запитання не забувається, бо то таки особливе свято — вперше затопити грубку, це — як спокуса спробувати того, що люди запасають собі на зиму. Це може бути вишнева наливка, ожинове варення або стара товста книжка для довгих затишних вечорів.
8 
35413
Коментарі