Четвер, 03 січня 2013 13:59
Віталій Жежера
Віталій Жежера
Віталій Жежера

Перша зима

У мене є дещо, може, таке саме справжнє, як зима, або й ще справжніше. Це спогад про те, як я вперше побачив зиму. Таке трапляється з усіма: спочатку, років два-три, ти живеш на світі без пам'яті, а з якогось моменту починаєш щось пам'ятати й можеш сказати, що ти це бачив.

Ті люди несуть молодій снідати

Так от, з усіх пір року найпершою я побачив саме зиму. Вона мала такий вигляд: білий засніжений прямокутник нашого городу, а перпендикулярно йому, метрів за сто од мене, по межі діда Юрченка, йдуть троє людей. Ці люди, як і сама зима, були першими іншими людьми в моєму житті. Вони здавались дуже високими, в брезентових кобеняках з каптурами. Йшли один за одним, повільно, по глибокому снігу, трохи схилившись наперед, бо назустріч їм з північної сторони віяла завірюха. І хтось із дорослих сказав угорі наді мною, але не до мене, що ті люди несуть молодій снідати. Є такий звичай, коли на другий день після свайби родичі несуть їсти молодій — бо вона "ще не заробила" на новому місці. Може, це поєдналося з враженнями від якоїсь казки про дівчину, що її викрав змій і зробив своєю жінкою. Я нічого не перепитував, а саме отак усе собі уявив. А оскільки не бачив, як ті люди йшли назад, мені потім здавалося, що вони так і не повернулися. Хоча вони, звісно, вже надвечір того самого дня прийшли додому, бо треба ж на ніч щось покласти в ясла корові.

Одначе на дні моєї свідомості зима зосталася як щось таємне й печальне, де хтось опиняється серед чужих і не може вирватися додому, бо всі дороги позамітало, і люди йдуть у завірюху й назавжди зникають у порожнечі білих полів, що починаються за городом діда Юрченка. З тих пір і досі я люблю ходити тією стежкою. Або уявляти, що йду нею — якщо давно там не був.

Зараз ви читаєте новину «Перша зима». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

7

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода