Кожної осені це маленьке свято — коли вранці вийдеш з дому й бачиш перший льодок на поверхні неглибоких калюж. Він тонкий, прозорий і ховає в собі якесь ніби видиме, однак нечутне звучання.

Вітру нема, і листки один за одним падають з кленів без звичного кружляння, а зовсім вертикально, немов важкі глечики з полиці. Аж заплющуєшся, коли уявиш собі, як той глечик розлітається на черепки, з тріском ударившись об землю. А воно нічого — тихо.

У морозному повітрі від хати просочується теплий запах тіста, що оце ось саме тепер стає хлібом, бо там хтось пече млинці. Трава в саду густа й матово-зелена, всіяна інеєм, наче кристалами цукрової пудри. Сонце ще низько, а коли підніметься, іній стане росою.

Ти не спішиш повертатися до хати, бо хочеться додивитися гарну живу картинку. Під старим волоським горіхом зійшлося сімейство білок, що живуть на горищі сусідньої порожньої хати й показуються нечасто. А це ось зібралися всі. Клопочуться, шукають горіхових плодів під деревом в опалому листі. За ними зблизька спостерігає молодий кіт. Він рудий, хоча зараз, якщо порівнювати з тими білками, то краще сказати, що він жовтий. Кіт намагнічено-уважний — так діти слухають і бачать казку, дивлячись на того, хто її розказує. Білки іноді озираються на кота — може, цей звір хоче й собі горіхів. Він змалку навчився добре ловити мишей, і нинішня його поза майже така, яку я не раз бачив при його полюванні на мишу. Тільки зараз це щось зовсім інше. Що в нього в голові? Схоже, що кіт просто зачарований очевидністю й водночас недоступністю чуда. Це минеться, коли він стане старшим. Одначе до того йому доведеться побачити ще дещо, про що я знаю, а він ні, бо в його житті цього ще не було. Це трапиться, коли випаде сніг — ще одне чудо, якого нам ждати вже недовго.

×