Перед грозою

Буває, що готуєшся до чогось поганого, бо не хочеш, щоб це застало тебе зненацька. Думаєш собі: ось нехай вони придумають іще щось таке, що зробить твою батьківщину вже зовсім малою, неважливою й непотрібною. От, скажімо, вони ухвалять ще й оцей чи якийсь інший закон — нехай. Це не застане мене неготовим, і тоді, коли воно трапиться, у мене буде залізне лице й презирливий погляд, я дивитимуся крізь них усіх, мов крізь ніщо. При тому не опускатиму очей і говоритиму тільки по-нашому, навіть із тими, з ким завжди говорив по-їхньому, бо вони погано вміють інакше. Й мені буде їх дуже шкода, бо це ще з юності мої давні добрі друзі. Одначе моє лице зостанеться суворим і незворушним, і я не дозволю собі нікого жаліти. А ще краще — просто мовчатиму і відвернуся, коли вони запитають, чому я мовчу. І всі бачитимуть: ось іде чоловік, якому в цьому світі нема з ким і нема про що говорити.

Ось іде чоловік, якому нема з ким і нема про що говорити

Але ось трапилося те, до чого я так старанно готувався. І моя душа, як то часто буває, повелася зовсім не так, як було задумано. Очевидно, вона краще знає, що їй більше треба в екстремальних випадках. Отже, коли на початку нинішнього тижня я дізнався, що вони таки ухвалили той закон — зі мною сталося зовсім не те, що я собі запланував. Якби мене хтось побачив у цей момент, то, мабуть, подумав би: цей чоловік одержав якусь добру звістку. Бо я в цю мить несподівано уявив собі високі осокори за греблею, над стежкою, що веде до діда Сьомки, і небо в тій стороні чорне, бо йде гроза, і птахи враз усі кудись поділися, а вітер такий, що листя на деревах зіщулилось і стало видно потойбічно-білі гілки осокорів проти темного неба. І це водночас весело й страшно, наче ти стоїш сам на краю царства небесного, і ніхто не зможе забрати його в тебе.

×