Дивно, що серце іноді барахлить зовсім не так, як голова чи нога. Його навіть бува що й не чуєш. Просто раптом сльози навертаються на очі й починаєш усіх любити без причини. Навіть як стрінеш чоловічка, про якого знаєш, що він сто літ тебе не любить, а тут бачиш його втомлені очі, й хочеться підійти та сказати, щоб він беріг себе, старий остолоп, бо життя коротке. І це хочеться сказати тим тоном, яким говорять із дітьми.
Оце й означає, що з серцем щось дуже не так.
Хай Бог простить, але я люблю ці моменти. Бо я тоді кращий, ніж завжди. Я починаю ніжно ставитися не тільки до людей, а навіть до різних слів із різних мов. Я ті слова не вибираю, вони самі приходять — ніби для того, щоб я захистив їх од когось. Не знаю, чому приходять саме ці, а не інші.
Там живуть дівчата, які колись хотіли, щоб я їх помітив
Ось недавно, туманного вечора, прийшло слово "блізлєжащіє". Смішне слово, але ж кажу, що я їх не вибираю. Іншим разом я постарався б замінити його другим словам. Приміром — "ближні" або "околишні". Може, це ближні-околишні села чи містечка десь в оцьому тумані. Чогось здається, що в тих містечках живуть якісь дівчата, які колись давно хотіли, щоб я їх помітив, а я не помітив. Це здається таким важливим, що я не міняю те смішне слово, а кажу йому "Не бійся!", як приблудному мокрому собаці.
Услід за тим прийшло слово "апошнія", тобто "останні". Може, це частина фрази "апошні бєларус", а може й ні. Але цього слова жалко — немов справді найостаннішого білоруса. А головне, що ці слова тут, і нам добре разом. Бо, може, на всій землі в цей момент їм просто не було до кого прийти. А саме ти гостро це розумієш і рятуєш їх.
Одне шкода: таким не вмієш бути, коли у тебе все добре.
2 
1
Коментарі