У мене був знайомий німець, чоловік серйозний і прагматичний. Якось ми з ним приїхали до мене в село. Як ішли од зупинки до хати, німець зробив кілька зигзагів. Коли бачив десь на вигоні прив'язану корову, звертав до неї, обнімав за шию, говорив щось на вухо. Пояснив, що у них у Німеччині не заведено, щоб отак можна доступитися до корови. Я його розумів, бо й самому отак хотілося, тільки соромно було. Й не перед людьми, а перед тими теличками. Наче вони знають про те, про що сам згадувати дуже не люблю — як я прощався зі своєю останньою близько знайомою коровою.
А було так, що ту корову вже не мала сил держати її хазяйка, а я там хоч і часто бував, а все-таки наїздами. Корова вже не така молода, щоб її хтось хотів купити, та й нема кому вже в тих краях корів купувати. Зате є всюдисущі хлопці, що мотаються по селах і скуповують скотину на м'ясо. От і до нас такі приїхали. Поставили машину з будкою за ворітьми. Поки балакали з хазяйкою, я стояв оддалік. Чую, торгуються. Хазяйка каже:
— Така хороша корівка була — і слухняна, й добра, й побалакати з нею можна.
— Так нащо ж ви, бабо, її продаєте, як вона така хороша?
Я далі одійшов, бо не хотілося того чути. А таки почув:
— Ви, хлопці, такі хороші … не вбивайте її!
— Нє-нє, бабо, то не ми, на те другі люди є!
Треба було далі одійти, щоб тепер усього цього не згадувати.
Ми думали, що вона не захоче сама йти по трапу на машину. Я тихо сказав: "Ходім", і вона пішла мовчки, саме туди, куди треба. Стала в кузові й не озирнулася на мене, а хлопці швиденько зачинили двері будки.
Досі думаю: чого вона не озирнулася?
А вслід за тим думаю: а якби озирнулася й глянула на мене — чи не було б мені зараз іще важче на душі?
3 
1
Коментарі
2