Коли вперше опинишся далеко від дому, де все не так і не таке, а настає вечір, сходить місяць, і ти радий, бо це той самий місяць, що зараз світить і там, де ти хочеш бути. Це дуже переживається, а згодом звикаєш, і навіть десь на протилежному краю Європи місяць вже так не хвилює тебе, як літ 50 чи більше тому. А от недавно воно знов повернулося.
Я приїхав туди, де народився, хотів обійти всі місця, де давно не був, і зробив це. І от настав вечір, мені постелили в сусідській хаті, я ліг і у вікні навпроти побачив місяць — в останній чверті, але світив він яскраво й рівно. І тут я усвідомив, що це той самий місяць, що я колись побачив уперше саме на цій ділянці неба, над цією землею. Очі самі собою налилися сльозами і я лежав тихо, бо відчуття сліз було солодке і коротке, а хотілося зберегти його довше. І я лежав, доки очі висохнуть, і дивився на місяць, знаючи, що він освітлює наш двір, який мені тепер важко впізнати, і місяць — єдине, що залишилось незмінним.
Може, вдень краще було б не ходити туди, куди ходив, бо там багато що змінилося, виросли нові дерева, а на місці старих хат — якісь нові хати, де живуть зовсім інші люди. І це робило мене не те що чужим тут — але навіювало відчуття пропущеного часу. Враження посилювалося ще й тим, що з наших країв пішли на війну деякі хлопці, про яких я пам'ятаю, як вони народилися, я бачив декого з них ще в колисці. І от цього дня один з них сказав мені по телефону: "Дядя Вітя, бережіть себе, війні скоро кінець!". І ця фраза мене зворушила й водночас поранила, бо я звик думати, що колись, як старший, зможу сказати йому щось подібне, і так само впевнено. А от тепер стало зрозуміло, що цей час якось проминув для мене і вже не повернеться. Хіба що ненадовго, отак-от місячної ночі.
2 
1
Коментарі