На тій зупинці маршрутки, де мені треба виходити, вечорами часто виходить і один африканець. Далі мені — прямо, а він звертає у вуличку, порослу з обох боків вербами. Я тудою ніколи не ходив і не знаю, що там. А оскільки вуличка веде на південь, то якось само собою здається, що там уже починається Африка, де стоїть хижка, вкрита прив'ялим вербовим гіллям, де живе оцей мій попутник.
Він дуже чорний, а маска проти коронавірусу в нього ясно-червона, як листок дикого винограду на мокрому асфальті оце тепер, у жовтні.
Він і літом ходив тією вуличкою, тільки тоді я не думав про його вербову хижку. А тепер осінь, а коли осінь, то починаєш в усьому шукати ознаки затишку, дому, хатнього тепла. І все це збирається і потроху стає цілим.
У нас над балконом, сховавшись за кроквою од північного вітру, кілька ночей ночувала якась пташка. Може, горихвістка, а може й ні, бо в лице ми її не бачили — ховала голову під крило й одверталася спиною. Думали, зимуватиме з нами. І гарно нам од того було. А вона одіспалась і таки полетіла — мабуть, у той бік, куди ходить африканець.
А потім приїхали діти, яких давно не бачив, і це було якраз для осені — коли довші вечори і можна затопити грубку, і часто називати дітей по імені без ніякої необхідності, і розглядати старі сімейні фотоальбоми з ритуальним згадуванням — хто кому ким доводиться.
А ближче до ночі вони, кожне собі, знаходили зручний куток для щасливого спання, і в цьому теж була радість. Бо, як тепер стало видно, ти підсвідомо майстрував цю хату так, щоб тих кутків і закапелків усім вистачило. Й страждав при цьому од свого невміння, а ось тепер осінь показує, що ти хоч щось у житті зробив правильно.
5 
1
Коментарі
1