Недавно трапилася пригода, якої я не ждав і не думав, що це зі мною станеться. Стояла тьма, за вікном сіявся невидимий дощ, циферблат показував першу годину ночі. І я згадав, що якраз почалася доба, на яку припадає день народження однієї дівчини. Знаю, вона останнім часом не любить цю дату. Однак подумав, якщо зараз надішлю їй есемеску, то завтра моє послання буде першим у списку. Й мою хитрість іменинниця оцінить. Бо я ж, якщо формально, обізвався ще за кілька годин до її народження. А народилася вона вдосвіта.
Отож надіслав привітання, упевнений, що її телефон спить. Аж – тут таки прилетіло коротке "дякую". Відписав, я ж думав, ти прочитаєш це вранці. Цитую її відповідь:"Я одразу читаю. Добраніч". Останнє слово стояло, як зачинені двері. А в побудові всієї фрази вчувалася інтонація, добре мені колись знайома. Оця її інтонація, літ сорок чи й більше тому, обеззброювала мене так, що я не міг знайти хоч слово у відповідь. І хотілося би щезнути з її очей, а куди щезнеш? Це так, наче опиняєшся на краю світу, й далі вже нічого немає, й дороги назад теж немає. А насправді, ти й не хотів знайти слово, яке б щось змінило й щоб цей кошмар минувся. Бо в цій дівчині тебе притягувала неможливість доступності. Саме той край світу, за яким немає нічого й, окрім нього, теж нічого немає.
Згодом це минулося. Ми навчилися говорити як усі люди, хоч робили це рідко. Мабуть, мені заважала звичка, що тут треба якихось особливих слів. І от смикнуло ж мене написати оцю есемеску, не особливу нічим. Я ж думав, нічого вже не повториться. А коли вона відповіла – узяло й повторилося.
Добре тут от що – коли довго живеш, колишні твої катастрофи іноді повертаються в усій своїй красі. Лише ти, слава Богу, не можеш їх пережити знову. Просто прислухаєшся до них, як до невидимого дощу.
2 
1
Коментарі
2