Бувають дні душевної втоми, коли вранці не вмикаєш радіо й ні з ким не говориш — боїшся взнати про щось, чого б ти не хотів, щоб воно сталося з близькими тобі людьми, на півдні чи сході. Так наче в мовчанні можеш сховати чи уберегти когось од загибелі. Й нестерпно, коли на радіохвилях нарвешся на голос диктора, який щебече про переможні новини, а в його оптимістичному щебеті немає ані знаку про ціну, кимось заплачену за сказане.
Так чи так, остерігаєшся думати про людей. Про хороших — щоб не накликати на них біду. Про абияких — щоб не нагадувати собі, що ти за них не кращий.
Мабуть, отак не тільки у мене. Тим-то тепер популярні воєнні історії домашніх звірів. Там є надія на спасіння. Люди дарують звірям те, що самі, буває, втратили — дім, батьківщину. А ще люди думають, що коти й собаки — такі, як і ми, тільки без наших нерозумних ілюзій — ну, там "Ми ж один народ!" абощо.
А воно іноді й у котів — не зовсім так.
У перші дні війни наш знайомий солдат підібрав при авіанальоті на околиці Києва кота, за всіма ознаками хатнього, білого й пухнастого. Солдат ішов туди, куди котам не можна. Так той кіт опинився в нас. Став третім — плюс до наших двох.
Отут і почалося: він кидався на наших котів, кровних братів одного народу, з ірраціональною люттю, аж шерсть летіла. Довелося розвести їх по різних кутках. Ми губилися в здогадах — що це таке? Аж поки той білий сам не підказав. Він побачив собачий поводок — і натякнув, що хоче гуляти, як це роблять хатні пси. Вийшов на тому повідку у двір, побачив наших приблудних псів і рвонув до них з приязню й радістю — свої! Собаки засоромились і одвернулись.
Отже, він, мабуть, виріс із собаками й на котів дивився собачими очима. Й про себе явно думав: я — собака. От тобі й один народ. І з тим уже нічого не поробиш.
2 
1
Коментарі