Усе так складно, аж іноді хочеться чогось простішого, але справжню простоту теж важко витримати. От колись була така дівчина Люба. Я їй, видно, подобався, і якось вона сказала так:
— Ой, Вітько, у тебе очі — як пувиці!
Це вона вимовила з такою нестерпно-простодушною ніжністю, що я почувався злочинцем і перестав із нею зустрічатися, бо не мав чим відповісти.
Цього не позичиш: воно або є, або немає.
У моєї матері була учениця Галя, з післявоєнних дітей. Іноді, вже немолодою, вона приходила до нас. От сидять вони, колишня учениця з колишньою вчителькою, й учениця розказує вчительці про новий сорт помідорів. А як розкажеш, коли цього помідора ще ніхто не бачив? І Галя каже:
Кукурудза росла аж до краю города, де стояв нужник
— Ну, Вєра Кіриловна, це помідор такий, знаєте, довгенький — у відє пісюна!
Нам потім було зручно цитувати Галю, бо ми б такого самі не придумали.
Іншим разом ми з Галею стояли в черзі за пшеницею на току. Стояли довго, і вона розказувала про своє життя. 1947-го, коли тут був голод, її віддали до діда й баби на Кавказ. І там один джигіт накинув на неї оком, бо вона була кругла. І джигіт зробив на неї засідку в кукурудзі. А в діда й баби кукурудза росла аж до краю города, де стояв нужник.
Як казав мені один батальйонний розвідник, царство йому небесне, найкраще брати німецького "язика" саме в такому місці: жди, доки він туди зайде, головне — терпіння.
Джигіт не мав терпіння. Він вискочив із засідки, коли Галя ще тільки йшла туди. Схопив її, взяв на плечі й поніс.
Вона завершила цю історію спокійно й серйозно:
— То ще добре, що я йшла в туалєт по малєнькому, а не по большому!
А заміж за того джигіта вона так і не вийшла. Казала:
— Мені хіба отаких дураків тут мало, чи що?
2 
1
Коментарі
1