Деякі борги дуже непросто віддавати. От у мене у Львові є двоє добрих знайомих, Дмитро і Катерина. Наші взаємини кілька літ — на тій стадії, коли ми щасливо впізнаємо одне одного при зустрічі, але не більше. І от десь на початку нинішньої осені Дмитро раптом зателефонував і розказував про журавлів, чиє курликання над містом він чує зі свого балкона. Таке розповідають близьким друзям, але ж ми ще не пройшли оту стадію зближення, що дозволяє легко приймати подібні подарунки. Якби можна дивитись в очі, цього б вистачило для вдячного порозуміння, але коли це — по телефону, то почуваєшся ганебно неготовим відповісти так, як воно того варте. Бо просто подякувати — неспівмірно з тим, що тобі розказано про журавлів. Ти не можеш сказати: мовляв, ага, я тут їх інколи теж чую. Ні, журавлі — це той борг, що його неможливо віддати тими самими журавлями, тут треба чогось так само чудесного, але іншого, чого у тебе немає саме тепер. І не одразу знаходиш слова для відповіді, а потім з кожним днем ця вина наростає, бо можливість віддати борг віддаляється.
Але недавно мені трапилось видіння, яким хочу поділитися з ними, бо воно, можливо, варте журавлів. А пригода ця ось яка. Якось я стояв у невеликій черзі за молоком. А там поряд є вуличний базарчик — продукти, речі, всяке таке. І от жінка у черзі переді мною киває в бік базарчика й питає у продавця: "Там обезьян продают, не знаете, они хорошие?" Я майже вмить уловив, що замість "обезьян" там було сказано "одеяла". Але чудове видіння вже виникло — у просторі незатишної, ще безсніжної осені уявилися живі зелені мартишки й руді маленькі дитинчата орангутангів, і вони таки хороші, вони не можуть бути іншими.
Зрештою, продавець так і сказав, що вони справді непогані — можна брати.
1 
1
Коментарі
3