Люблю свою ранкову маршрутку, ту, що приходить о 7:15, вже майже повна. Здається, люди там ніколи не ті самі, є на кого глянути, наче шофер їх спеціально підбирає, щоб були і солдати, молоді й старші, й дівчата всякого віку, їх цілий вишневий садок, цвіте і пахне.
А коли їдеш цією маршруткою через годину – то вже інший світ, все, сад одцвів. Немов маршрутка йде з якихось країв, де люди вивелись. Нема за кого оком зачепитись.
Якось я їхав саме в такий час. Хмарний дощовий ранок. Поміж пасажирів виділялися хіба що двоє ДСНСників, здорові добродушні дядьки. Вночі десь упала електроопора, од вітру чи обстрілу, ото вони звідти й їхали.
За кілька чоловік попереду мене їде баба – літ 80, а непосидюча. Каже до ДСНСників:
– А вот интересно, почему светофоры горят, а в квартире света нет?
Ті перезирнулися мовчки. А баба далі:
– Нужен мир – и все будет хорошо!
Десь попереду якась жінка, невидима мені, радить бабі їхати в Росію, де їй буде добре. Баба підняла голос:
– Да у меня, чтоб вы знали, брат – генерал, на самой передовой в окопах воюет, и два племянника, полковники, тоже на передовой, вот!
Все це було нестерпно, оці бабські діалоги, наївно-приблизні й категоричні, мільйон разів тиражовані. Спробував не слухати – так де там! Баба своєї:
– Нет, надо вернуть все, как было и…
– Вернуть – куда?! В тридцать третий год?!
Це знов та жінка, невидима мені. Відчувалось: її аж трясе, її бісить, що встряла в цю дурну суперечку. А баба їй:
– Да что ты знаешь о тридцать третьем годе?
– Мне бабушка рассказывала!
Ця фраза, дитяча, аж смішна, була сказана якось так страшно, що всі заціпеніли. А та жінка встала й підійшла до дверей. На мить я побачив її очі – дуже мокрі. Шофер усе зрозумів, зупинив машину й випустив ту жінку під дощ. А баба сказала:
– Ну вот…
Далі вже їхали мовчки.
2 
1
Коментарі