Четвер, 24 червня 2021 17:05
Віталій Жежера
Віталій Жежера
Віталій Жежера

Нове про себе

Недавно взнав про себе дещо нове. Точніше, воно — з того ряду, що коли його стрінеш, то стараєшся швидше забути, витіснити з пам'яті, бо воно тебе компрометує перед самим собою. І воно так кріпко забувається, що коли десь ізнов вискочить на тебе, як дурний із-за угла, то здається новим і несподіваним.

На цей раз я не схотів його швидко забувати — хай, думаю, побуде, роздивлюсь на нього ближче.

А було так. У мене на краю городу, з південного боку, стояли дві розкішні верби, що виросли ще до того, як я тут оселився. А сусід мій — старий чоловік, із тих, хто чогось боїться великих дерев: "А як буде буря і вони впадуть на мій город?" Років два канючив: "Давайте скинемось, наймемо хлопців, хай попиляють!"

Якщо чесно, ті верби робили більше клопоту не йому, а мені, бо росли ж з південного боку й кидали густу тінь на третину нашого саду, і він ріс криво.

А пиляти не хотілось — бо гарні.

Ну, таки пожалів старого. Та й дрова, думаю, не зайві будуть. Добре, кажу, наймайте хлопців. Хлопці поклали ті верби акуратно, так, що майже нічого й не роздавили.

Отут і сталося оте — знов таке, чого не ждав: хоч ми й домовлялися скинутись, я заплатив хлопцям сам. Сусід радий, а мої мені кажуть:

— Ну чого ти такий?! Йому ж це більше треба було, а не тобі!

Справді, отак збоку глянувши, я учинив як дешевий фраєр. Не люблю себе таким. А от тільки на цей раз не чув у собі звичного презирства до себе. Тільки душевну втіху, полегкість і печаль. Що ж таке? Мабуть, ось що: то були мої верби, я їх любив, я й до загибелі їх привів, отож і платити за це нікому не дозволю. Ні за одну тріску.

Й ще одне: якось заново стало до кінця ясно, що ніким другим уже не буду — крім того, який є.

Зараз ви читаєте новину «Нове про себе». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі