Є багато такого, на що не втомлюєшся дивитися й хочеться, щоб воно було завжди. Наприклад, риба, що гуляє зграйкою по воді біля поверхні у пошуках корму. Або горобці, що стрибають по двору поміж курей. Або коли корова пасеться близько коло тебе і шморгає ніздрями од великого старання. Або коли цвіте цикорій — петрові батоги. У них особливий синій цвіт, не такий тривожний, як у волошок. І той, і той колір — небесний. Одначе у волошок він, немов перед грозою, а у петрових батогів — прозорий.
Все воно таке, що ввечері, коли заходиш до хати, якийсь час не хочеться гасити світло й тим закінчувати день. Сидиш собі й уявляєш, що все те, що ти любиш — десь близько, на своєму місці, просто його не видно до завтра.
У темряві рука безпомилково торкалася квітки соняшника за потилицю
Раніше я любив гуляти вночі. Це відчуття майже зовсім таке саме, як описане вище — коли хочеться продовжити день, але й не зовсім таке. Там було й ще щось, що мені тепер вже важко вловити точніше, бо то давнє відчуття. Найпростіше це було б пояснити, коли вночі йдеш повз хату, де сплять якісь знайомі дівчата. І ти думаєш: "Ага, ви не знаєте, що я тут, а я знаю, що ви там!" Це цілком зрозуміло. Але все було складніше в тих давніх нічних прогулянках. Можливо, мені здавалося важливим, щоб усе те, що залишається у темряві, знало, що воно не покинуте мною. От над стежкою росте здоровенний соняшник, вночі його не видно, а простягаєш руку — а він там, і ніби кажеш йому: бач, я знаю, де ти. Дивно, що у темряві рука безпомилково торкалася квітки соняшника за потилицю, а не спереду. Бо там міг заночувати який-небудь джміль. Не так боязно, що вжалить — а раптом випаде, сонний, із соняшника, і як йому буде в пітьмі, в холодній росі блукати до ранку?
5 
1
Коментарі
19