Серед усього, що найбільше любиш, найчастіше трапляються речі, які не приносять ані видимої користі, ані шкоди. А деякі з них зовсім чудні, про них не можеш сказати, звідки вони беруться й куди тебе приведуть. Вони взагалі ніяк не стосуються розумової чи раціонально організованої діяльності. Можливо, в них, у чистому вигляді, проявляється душа.
Я, наприклад, дуже люблю уявляти собі одну картинку, але не можу сказати про неї, як про інші справи — що ось, мовляв, зараз я буду робити те-то. Ні, це звідкись береться само по собі, просто починається — і все. А картинка ось яка: час — близько півночі, пізня осінь, і хутір, що розташований вздовж дороги. Хати з обох боків шляху стоять в один ряд, тобто, за ними починаються поля, і той простір здається непроглядним, бездонним і безмежним, бо це ніч. І в одній із тих хат хтось не спить. Знадвору за вікнами стоїть темрява, як вода. А іноді у вікнах з'являється нерівне світло — так, наче од далекої блискавки в грозу. Але це не гроза — просто з боку Яготина наближається якась машина, може, пізній молоковоз, що вертається на Лозовий Яр або Журавку. Машина пролітає повз хату, й знову стає темно. Це не безсоння, а інший стан, щасливіший — коли ти знаєш, що зараз заснеш, але в тебе є ще кілька хвилин на те, щоб бачити себе і свій сон на краю безмежного темного поля, яке починається просто отут, за стіною.
Я уявляю себе на місці цього чоловіка, але одночасно і на місці того, хто пролітає по шляху в машині. В переживанні цієї картинки є радість наближення до дому. Ці картинки часто виручали в армії, але вони старші — їм, може, трохи менше років, аніж мені самому. І нічого не міняється, хіба що раніше машина була полуторкою, а потім — ГАЗ 51. Так воно й досі, хоч таких машин, мабуть, уже ніде нема.
1 
1
Коментарі
9