Ексклюзиви
Четвер, 21 вересня 2006 15:15
Віталій Жежера
Віталій Жежера
Віталій Жежера

Нічний маразм

 

Недавно їхав нічним поїздом, спалося погано. О другій годині ночі одягся, причинив за собою двері купе й пішов курити в тамбур. Потім порожнім вагоном повернувся назад. І зрозумів, що не пам"ятаю, з якого саме купе перед тим вийшов. З якого номера?

Чогось здавалося, що з другого. Посмикав двері — не відчиняються. А смикати дужче побоявся. Іду до провідниці, у якої мій квиток, де все написано, а вона спить. Та і як спитаю? "Скажіть, будь ласка, де я їду?"

Став спиною до купейних дверей, перед вагонним вікном, притулився носом до скла й дивлюся надвір. Там видно лиш небо: фантастично великий надщерблений місяць низько над горизонтом, сузір"я Великої Ведмедиці з моєю улюбленою подвійною зіркою на хвості.

Я стояв так з півгодини. Колись, як був солдатом, любив нічні караули — саме за це, коли ти сам-один розглядаєш зорі, далеко від дому, але ті самі, що й там.

Там пам"ятають, як мене звати

Враз у мене за спиною роз"їхалися двері купе — першого, а не другого, як я собі думав. Звідти висунулася голова й спитала:

— Чого ти тут?

— Заблудився! — чесно прошепотів я.

— Ну це вже маразм! — сердито сказала голова й сховалася назад.

Я постояв ще трохи. Було шкода себе, хотілося заплакати, бо це таки справді схоже на маразм. Він трапляється з людьми в певному віці, коли вони забувають, звідки, куди й навіщо йдуть. Декотрі забувають навіть, як їх звати. Що поробиш, я, мабуть, потроху починаю належати до цих людей.

А ще було шкода, що тепер зникла будь-яка резонна причина дивитися на зорі й місяць у чорноті ночі. Й треба повертатися у тісну казенну клітку купе. Принаймні, там пам"ятають, як мене звати. Кортить, але не ризикую запитати: чи вони ще пам"ятають, навіщо це їм.

Зараз ви читаєте новину «Нічний маразм». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода