Одна моя колишня студентка прожила цілий місяць із малою дитиною в селі над Іванківською трасою, по якій туди-сюди мотались броньовані колони росіян. Тепер вона вже в Києві, дзвонить мені. Питаю, що вони зараз роблять.
Каже: "Ми їмо хліб!"
Сказано це з такою простодушною радістю, од якої перехоплює горло. Хотів написати про це більше — й не зміг, бо є якийсь сором у переказуванні історій, яких ти сам не пережив. Бо тут мимоволі займенник "я" підмінюється займенником "ми", і неважко загубити те, що переживав ти сам — хай би яким неспівставно маленьким у порівнянні з великою війною було оте твоє переживання. Спробуй чесно згадати, чим була зайнята твоя одинока душа упродовж останніх сорока чи більше вечорів.
Я, наприклад, інколи молився. Зовсім неканонічно, а як умів, за те, щоб цю ніч прожили всі наші, дальні й ближні. Дивився в темряву й уявляв собі брата Івана. Йому під сімдесят, він сторож на якомусь невоєнному об'єкті в Яготині. Він веселий, старомодна шапка на потилиці, очі хитрі-прехитрі — так і жди, що скаже щось єхидне. Іншим я його ніколи не бачив. І ось отаким ночами не раз уявляв, як він там сторожує — а спробуй сторожувати, коли в Яготині повне світломаскування, а ти без зброї, й перед тобою тьма непроглядна до самого світанку.
Для мене в тому всьому була повнота війни — самотня людина, ніч і більше нічого.
Іванові, та й нікому, я про це досі не розказував, бо Йван, за своєю звичкою, сказав би щось уїдливе. А я хотів те своє переживання зберегти на довше нерозказаним — як щось інтимно-важливе. Нехай воно й схоже на те, як небагаті люди хваляться елементарними радостями: їмо хліб, згадуємо того чи другого брата, ждемо світанку, живемо.
2 
1
Коментарі