Стою коло розкладки, вибираю батарейки для радіоприймача, розпитую, що до чого й що почім. Збоку, може, здається, що торгуюся або шукаю чогось дешевшого. Бо солдат, який стояв там перед моїм приходом й про щось балакав з продавцем, каже мені:
— Діду, а давайте я вам куплю ті батарейки!
— Ні, не треба, це я тобі винний, а не ти мені.
Ця фраза могла початися так: "Ні, не треба, дитино…", й вона ледь-ледь саме так і не почалася, але я в останній момент утримався від слова "дитино", забрав його звідти, хоч слід від того несказаного слова у фразі явно зостався, й солдат, мабуть, уловив це й почервонів.
Він і справді був дуже юний, на вигляд — як школяр-старшокласник, що опинився в компанії дорослих дядьків і зовсім не хотів би, щоб хтось тут назвав його дитиною. От через те рожеві вуха під новеньким, трохи завеликим пікселевим картузом густо почервоніли.
Одначе, солдат не здався просто так, його слово мусило бути зверху, і він сказав:
— Ну, нє так нє. А то було б вам щось на пам'ять про ЗСУ.
Фраза як фраза, тільки в очах у нього — веселе торжество, як буває в таких хлопців на випускному екзамені, коли вони беруть білет і відповідають навздогад, з ходу, ризиковано, без підготовки, й самі собі дивуються, що в них це вийшло. Нє, ну вийшло ж, скажіть, діду!
Я кивнув: мовляв, усе добре.
Мабуть, він зовсім недавно вдягнув уніформу і його переповняє бажання робити всім зустрічним щось хороше, бо він тепер старший за всіх нас.
Хай усе з цього приводу зостанеться несказаним вголос.
Зокрема, й те, щоб він повернувся назад отаким, як тепер.
2 
1
Коментарі