Інколи дивлюся на себе збоку і не дуже добре розумію те, що бачу. От, наприклад, знаю, що нездатний збрехати. Буває, й хочеться, а воно виходить погано. Через те мене в армії ніколи не посилали за пляшкою, бо "на лобі написано", що в оцього солдата за поясом "фугас", і патруль за півкілометра це бачить.
Ну, здається, воно й добре, живи і втішайся, що Бог дав тобі бути правдивим. Одначе, виявляється, що я при цьому дуже боюся справжньої правди про самого себе. За часів студентських у нас викладав марксистсько-ленінську естетику нині покійний Іван Андрійович Зязюн — пізніше він став ректором Полтавського педінституту, а ще пізніше, на початку дев'яностих, — міністром освіти. У нього був противний тенор, як у комара. Коли задрімаєш на лекції, він отим своїм противним голосом і каже: "Товаришу такий-то, приємних сновидінь!" Кінець слова звучав як "… діннь!" Так от, він володів гіпнозом. Викликав студента-добровольця. Коли той виходив перед аудиторією, Зязюн присипляв його й питав: "А що ви думаєте про І. А. Зязюна?" Студент, на потіху всім, у трансі чесно казав, що думав. Сам І. А. зоставався незворушним і ніколи не мстив за сказане. А от я був чи не єдиним, хто в тих сеансах участі не брав — бо панічно боявся і не хотів оприлюднювати чогось такого всередині себе — дуже страшного й мені самому невідомого.
Те, що в собі приховуєш, не обов'язково якесь погане. Згодом, коли вже сам став викладачем, відчував таємну симпатію до однієї студентки. І от вона якось питає: "Про що ви зараз думаєте?" А я саме про неї думав і поспішно відповів: "Не скажу!" Не знаю, чи вийшло це переконливо. Однак, утішало те, що всі слова було підібрано правильно й без обману.
5 
1
Коментарі