Ексклюзиви
Четвер, 01 жовтня 2015 16:55
Віталій Жежера
Віталій Жежера
Віталій Жежера

Не покидай мене

Десь із тиждень тому я потрапив під дощик — дрібний, майже непомітний. Його очевидність проявлялася тільки в тому, що небеса понижчали, а навколишній простір потіснішав, згустився, втратив прозорість і запахло вологою пожухлою травою. Рослинність, перед тим ще різнобарвна, зараз потьмяніла й стала на колір бурою, як мокра мішковина, що крізь неї тільки де-не-де просвічує рожеве або червоне стебло старої лободи. Це мій улюблений дощ ранньої осені.

У переживанні його є стовідсотково чисте бажання опинитися близько від дому — не в хаті, а в тих, тепер віддалених від мене місцях, у полі між Гриневичевим хутором і Божками, звідки, крізь отакий саме дощ, видніється, а точніше вгадується у згущенні туману наш двір і хата, і дерева над нею. Тобто все те, що зветься пристанищем і куди можна сховатися, й тобі важливо бачити, що воно вже недалеко. Це ті місця, де подібний дощ і пов'язані з ним відчуття зустрілися мені колись уперше. А потім таке бувало ще не раз — уже не там, а, скажімо, в Білорусії, де подібна погода не рідкість, за що я й люблю ті краї.

Після такого дощу весь той день ходиш сумно-щасливий, бо згадування дому — набагато сильніше, ніж саме повернення до нього. Цей тихий кайф у кожного свій. Мабуть, немає людей, з якими таке не траплялося б. Через те, зрештою, все це банально, тим більше, що вже на другий день воно починає вивітрюватись і віддалятись, бо погода змінилася. І от саме тут треба не упустити переміну цього переживання — коли воно майже зникло, але його зникання не менш драматичне, зате більш невловиме, й ти несподівано для себе кажеш вголос: "Не покидай мене!".

Це прохання нічого не змінить. Однак у ньому важливо те, що ти його вчасно вимовив і що тебе, можливо, почуто.

Зараз ви читаєте новину «Не покидай мене». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода