В ці дні на вулицях легко вгадуєш завтрашніх першокласників. Хай ще без шкільних ранців, а одразу видно, що то вони. Їх упізнаєш по свіжопідстрижених чубчиках у хлопців, по бантиках — у дівчат. А ще по зосереджено-тривожному, трохи наполоханому погляду. Тут неможливо помилитися. Змінюються фасони костюмчиків і зачісок, а цей погляд зостається незмінним — хоч 50 років тому, хоч тепер.
А я от зараз подумав, що десь же поруч повинні бути і їхні вчителі. Одначе, якраз їх у вуличному натовпі й не бачиш. Можливо, причина проста: ти шукаєш когось схожого на тих учителів, яких знав ще школярем. Тоді, в шістдесятих, вони легко вгадувались як особливі поміж усіх інших людей. Скажімо, більшість (якщо говорити про чоловіків) носили хромові офіцерські чоботи, чорні штани-галіфе й чорний френч, застебнутий під горло. Дехто з них воював. Але ця мода не з війни — оті сталінські френчі носила майже вся тодішня провінційна еліта, не тільки вчителі. Ця форма робила їх переконливими, кого не згадай — і циганистого директора Андрія Степановича, й одноокого історика Грицька Йосиповича, й біолога Миколу Федоровича, якого ми позаочі звали Енеєм, парубком моторним, і навіть комічного Йосипа Йосиповича, який викладав російську літературу з українським акцентом. Однак, головне таки ховалося не у формі одягу, а в чомусь невидимому. Вони здавалися високими, хоч насправді були дуже різного зросту. Думаю, вони вміли бути високими й знали, що це — важливіше, ніж предмети, які їм доводилося викладати. Нас заворожувало в них те уміння здаватися недосяжними. Для нас вони такими й були, як здавалися.
Це сильна ілюзія: тепер вони, тодішні, вже молодші за нас теперішніх. А все одно це люди, яких ми більше не бачимо в натовпі й за яких ніколи не зможемо стати старшими.
5 
1
Коментарі
1