Усе важче переживаю, коли треба десь їхати, прощатися. Бувало це й раніше, але тоді хоч було більше тих, із ким прощався. Зараз їх поменшало, зате тяжкість прощання побільшала. І перед дорогою соромно дивитися в очі нашому старому собаці Топіку.
А недавно сталася чудна історія. Згрібав на городі стару солому, вже хотів іти до хати, аж бачу — миша. Мала, кругла, із темною спинкою. І так швидко шукає, де од мене сховатися. Там, де лежала солома — їхні нори. Мишка шусть в одну — і назад, мабуть, чужа нора. У другу — знов чужа. Кажу їй, мов, дурна ти, що ховаєшся, я ж завтра рано їду.
Ну, вона сховалася, і було в цьому щось таке, чого я зовсім не заслужив, та ще й перед тим, як їду звідси, а не хочеться.
Я про неї думав потім ще довго.
І от стоїмо ми тут із добрим старим приятелем, куримо, балакаємо. Він розказує, що в нього завелися дивні миші. От стоїть сторчма півторалітрова пластикова пляшка з чим-небудь, закручена пластмасовою кришкою. І миша залазить, зараза, по пляшці аж до закрутки й обгризає її всю чисто. Він купив мишоловку — не помагає.
Я згадав свою мишу й сказав приятелеві, щоб не виводив усіх тих мишей. Бо він колись постаріє зовсім, ревматизм так насяде, що пляшку важко відкрити, а сам у хаті — от миші й поможуть. За що я його люблю — він серйозно це сприйняв, задумався.
Та це ще нічого не означає. Він може просто забути. Бо якось недавно домовився з однією дівчиною зустрітися в кінці дня. А це — між нашою роботою і його домом. Він вийшов із роботи й пішов собі, добрався додому й аж там згадав про дівчину, а повертатися пізно. Ми обоє переживали. Одне, що дівчина гарна, а друге — яка підступна річ дорога. Вона несе тебе ніби сама собою, куди їй треба. І не дає зупинитися там, де б ти хотів.
2 
1
Коментарі
13