Оця нинішня погода, мокра й дощова, зовсім не січнева й не зимова — вона по-своєму особлива. А може, й гарна — якщо знаєш, що вона може дати тобі. Наприклад, якщо шукаєш повноти самотності й покинутості, то немає погоди кращої за цю. Крім того, вона робить далекими й малодоступними якісь ближні місця, видимі оком.
От, скажімо, у нас у берегах, за городами. Там річка така вузенька й мілка, не вище як до пояса, що ти міг перебрести її, коли було тепліше. Або просто перейти на той берег, коли вона замерзне. А спробуй при отакій погоді — не вийде. Хіба що знайдеш на цьому боці чийсь неприв'язаний човен, якщо хазяїн не забрав його на зиму до двору. І от, коли причалиш і ступиш із човна на землю, на пожухлу траву — там тебе охоплює відчуття тундри, пронизливо-безмежної вологої пустелі. І то не через те, що той простір такий уже великий — якраз ні, він уміщається в один твій погляд. Й глибокої пустельності надає цьому краєвидові відсутність у ньому хоч би одної живої душі. Тут не пасуться ні гуси, ні коні, ані корови з дівчатами коло них — як це було ще восени й згодом буде весною.
А зараз усе якось так, наче ти прийшов сюди щось украсти. Це так гостро відчувається, аж боязно, що доведеться пояснювати, для чого ти тут. У гості прийшов? А хто ж тобі повірить? Бо хіба ходять у гості туди, де нікого нема? Якщо пройти берегом трохи далі вздовж течії — звідти буде видно Кудрівщину, чиї городи круто спускаються до води, а за садовими деревами на вечір загоряється світло у вікнах. Там живуть кілька моїх однокласників. І це недалеко, вони б мене почули, якби до них зараз щось крикнути. Тільки я цього не робитиму — щоб не полохати цю живу порожнечу.
5 
1
Коментарі
1