Недавно застряг у метро під довгу повітряну тривогу. Доки дали відбій, людей на нашій станції зібралося вже багато. Всім треба на той берег, а нічим, окрім метро, туди не доберешся.
Поки стоїш у задніх рядах натовпу на пероні, тобі здається, що контролюєш ситуацію. Вибираєш місце, навпроти якого відчинятимуться двері вагона. Причалює й одчалює один поїзд, другий, третій. Вони ще не твої, але ти повільно наближаєшся до краю платформи. Натовп перед тобою меншає, однак, стає таким щільним, що не поворушиш ні рукою, ні ногою. З дверей вагона випорскує двоє-троє, а туди втискається семеро. Їм помагають упакуватися ті, хто зостається на платформі: утрамбовують округлості фігур і дбайливо поправляють хлястики — як дітям, що виходять з дому. Чи будемо ми отакі й після війни — чи забудемо це?
Мій поїзд — п'ятий. Коли він прибуває, тиск зростає настільки, що ти вже не торкаєшся перону підошвами. Тебе заносить у вагон — немов хвилею морського прибою.
Їхати всього одну зупинку, тільки тут відстань між станціями довга, хвилин п'ять. А мене, лицем до лиця, притисло до дівчини. Така горда й кріпенька, як несподіваний боровичок. Ми одного зросту й стоїмо так близько, що, коли вагон схитнеться на стиках рейок, торкаємось носами. Воно й гарно — аби тільки не при людях. Обоє — не дихаємо. Треба щось із тим робить. І ми, не змовляючись, робимо єдине, що можемо в такій тісноті: вона обережно повертає голову до свого лівого плеча, я — до свого. Тепер ми їдемо вухо до вуха. Перед цим я бачив її вухо, а зараз не бачу. Тільки чую в ньому щось таке, наче віддалений шум теплого моря. А може, то тільки здається, бо з роками у деяких людей нерідко є проблеми зі слухом.
2 
1
Коментарі
2