Протягом усього минулого тижня зі мною нічого не відбувалося. Вже думав, що так буде й далі, цей світ не хотів зі мною говорити. Але ось після дощу з"явився молодий місяць.
І все стало на своє місце.
Так, ніби було сказано: ось же небо, хіба забув — ось воно.
Звісно, краще бачити все від початку, коли місяць тільки сходить, але в Києві майже ніде нема горизонту.
У Могильові, де я колись трохи жив, був довгий яр, у кінці якого горизонт лежав нижче, ніж інший край неба. А небо низько над землею діє як лінза збільшувального скла, через те місяць у яру сходив удвічі більший звичайного. Я такого потім ніде не бачив великого, аж страшного.
А в кінці цього літа, над Хоролом, я щовечора йшов за ворота — дивитися, як він сходить. Сідав на колоду й дожидався його. Я не вмію ловити рибу, але це, мабуть, схоже — коли хочеш вгадати, де він випливе сьогодні. Одного вечора — за вербами, де хата Петра Лукича, потім — за вільхами, де живе Андрій Федорович. А згодом, вже в останній чверті — над чистим полем, якого між дерев видно лиш краєчок, його можна затулити долонею.
Сидять собі двоє дядьків, тільки в одного вуха довші
От я сидів там, курив. Прийшов старий пес Топік, сів поруч. Було якось так: усе, що скажеш, буде не чудно, а ніби так і треба. І я сказав Топікові:
— Як хтось побачить нас іззаду, подумає, що сидять собі двоє дядьків, тільки в одного вуха довші.
Топік закашлявся.
— Бач, — сказав я, — отак воно буває з тим курінням.
Топік трохи одсунувся.
У цей час місяць зійшов над полем. Збільшений лінзою горизонту, ріжок місяця здавався вершиною Ельбруса, коли його бачиш з літака. Це тривало кілька хвилин, доки місяць не виліз увесь і став малим серпиком, яким звичайно й буває. А ми з Топіком попрощалися й розійшлися.
5 
1
Коментарі
10