Музей ілюзій

Життя, навіть якщо довге, все одно таке коротке, що людина не встигає забути ілюзій своєї юності. По сусідству з нами жив дядько Микола, тракторист. Якось восени під Вербками він ненароком переїхав свого напарника. Кров, що витекла в борозну, зібрали в хустку й поховали разом із тим хлопцем. А наш сусід сів у тюрму.

Я дружив із його сином Володькою. У шухляді кухонного столу Володька знайшов батькову шухляду, повну радіодеталей. Маленькі конденсатори, подібні до ірисок, червоні й зелені резистори, важкі квадратні вугільні батареї, а ще радіолампи, жовто-золотисті, як авіабомби. Ми чіпляли їх до літаків, що робляться з молодого клена, бо його пагони ростуть симетрично, попарно, як крила. Бомби іноді вибухали, і виблискувало дивним фіолетом їх нутро. Господар цього добра прийшов із тюрми років за три, коли ми вже розбомбили шухляду. Він, мабуть, хотів зробити радіо­приймач, це тоді було модно. Та так і не зробив.

Знов сів на свого трактора. Пив багато, все, що під руку траплялося, а якось йому від того нічого не ставалося, він наче вічний був. А от ми виросли й роз'їхалися.

Пізніше, коли вмерла моя мати і я став хазяїном покинутої хати, якось увечері прийшов той дядько Микола з чудним проханням. "­Оддай, — каже, — мені вашу радіолу". А вона ж давно негодяща, бо миші проводку з'їли. А він: "Нічого!". Забрав і пішов у сутінках. Не хотів, щоб хтось бачив, як несе додому те, що нікому не потрібне. Я зрозумів: він і досі збирає радіодеталі, такі, як ото лежали в шухляді, йому важливо це повернути собі, може, щоб просто розглядати в солодкій самоті. Це так само непрактично й гарно, як те, що переживали колись ми з Володькою.

Десь через кілька років після пригоди з радіолою дядько Микола вмер, і аж не вірилося, що йому було майже 80. А епоха лампової техніки саме добігала кінця.

×