Є одна книжка, що її час од часу я даю почитати кому-небудь. Сам не знаю, яким чином обираються мною ті люди з-поміж інших. Може, вони самі якось знають, що в мене це можна попросити.

Так і сталося недавно — підійшли й ні з сього ні з того спитали, чи нема в мене українського перекладу роману Германа Мелвілла "Мобі Дік, або Білий Кит". Це випадковість казкова, майже неймовірна. І відповідь мусила бути так само казковою: еге ж, є в мене ця книжка. Переклад Юрія Лісняка, видавництво "Дніпро", рік 1984, чорно-зелена палітурка з малюнком Рокуелла Кента.

Мішок із пшеницею стояв сторч, і до нього зручно було притулитися спиною

Чому здається таким важливим — дати комусь почитати цю книжку? Річ у тім, що сам я читав її в одному такому місці, куди не можу повернутися. Хоч воно ще існує майже в такому самому вигляді, як було тоді. Стояв вересень. Я читав ночами в маленькій синій веранді, сидячи на мішку з пшеницею. Другий мішок стояв сторч, і до  нього зручно було притулитися спиною. Пахло цією пшеницею, яблуками і димом од спаленого вдень картопляного бадилля.

Із тих пір, здається, пожовклі сторінки зберегли той запах. Коли я даю комусь почитати ту книжку, ті люди ще раз переживуть той вересень. Коли повертатимуть книжку, можна буде спитати про враження. Дуже добре, коли в них засвітяться очі й вони просто похитають головою. Рідше кажуть, що не сподобалося.

Я жалкую, що вони просто не дійшли туди. А сам я вдруге зробити цього не можу. Бо це така книжка, що коли її читаєш, крізь неї бачиш весь світ. У ньому живе не лише Білий Кит. А й ті люди, що жили тоді в хаті з маленькою верандою, де ти цю книжку читав. А знову прочитати її ти вже не зможеш, бо ті люди вже не живуть там. І, як сказано в кінці книжки, "безмежний саван моря знову колише усе кругом, як і п'ять тисяч років тому".

×