Ексклюзиви
Четвер, 25 червня 2020 17:00
Віталій Жежера
Віталій Жежера
Віталій Жежера

Мінливість

Буває, жалкуєш, коли в якомусь місці час минає без тебе. Ось ти бачив, як там цвіли вишні, потім тебе десь по чужих сторонах носило, а коли повертаєшся — вишні вже поспіли, й тобі незручно перед ними, бо вони цю роботу зробили без тебе.

Хоча, коли й зостаєшся на місці — у тім є своя меланхолія, бо все, серед чого тут живеш, минає й міняється швидше, ніж тобі хотілось би. Хіба що плоди волоських горіхів чи винограду наливаються зеленим соком невловимо-повільно, з швидкістю протяжною, майже такою, що робить твоє життя непоспішним і майже щасливим.

А от з їжаками — не так. Оце в червні в нашому дворі було незвично багато їжаченят, як ніколи. Декотрі з них, трохи старші, одбивалися од компанії й бродили по траві самі. Ще не вміли згортатися в клубочок, безбоязно йшли на долоню, брали гостинці з рук. І ми почувалися їхніми родичами, добрими й сильними. Тільки ця ідилія тривала недовго, бо, як виявилось, їжаченята підростають і набираються обережного розуму ще швидше, ніж одцвітає шипшина.

Добре б навчитися бути готовим спокійно сприймати мінливість світу. Інколи це вдається — нехай і ненароком. Якось увечері, коли вже стемніло, я побачив у небі на півдні велику пишну хмару — дивовижно білу, як удень, хоч сонце давно зайшло. За тою хмарою раз по раз спалахували потужні блискавки, й тоді хмара ставала зовсім чорною. Десь там падав сильний дощ — тільки дуже далеко, бо грому не чути, вечір тихий-тихий.

Я покликав на веранду своїх дівчат, щоб і вони побачили те чудо. Й добре зробив, бо тепер дивився й на ту хмару, що віддалялася на південний захід, і на профілі моїх дівчат навпроти неба. І це було щасливо, як усе, на що встигаєш надивитися, хоч воно й триває недовго.

Зараз ви читаєте новину «Мінливість». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

2

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода