Що-небудь дуже велике й що-небудь дуже мале можуть справляти на нас однаково сильні враження. Наприклад, найдивовижніше місто, що я бачив, це Стамбул, найпишніша з усіх імперських столиць, що в нас коли-небудь були. Йому в порівняння не годяться Москва, Петербург, Варшава чи Вільнюс. У Стамбулі легко відчути центр світу. Недарма він колись називався Царгородом — наша назва. Коли ти там — здається, що окрім Стамбула нема нічого. Я не збираюся його описувати, але він такий, що коли серед нього стоїш, тобі хочеться побачити його знову, хоч ти ще звідси не поїхав. Тобто, хочеться бачити його в рахунок усіх можливих розлук, які здаються нестерпними. Так буває, можливо, тільки в ранній юності, коли від дівчини не знаєш іще, чого хотіти — окрім як бачити.

Додому звідси чухрати ще кілометрів зо три

А є інше місце, де я переживаю те саме. Коли їдеш із Яготина на Сулимівку, там, перед Божками, по ліву руку на узбіччі, росте клен. Я його знаю майже півстоліття, він із тих пір майже не змінився. Дерево як дерево, обросле зеленим мохом із північного боку, присадкувате, як завжди бувають дерева, відкриті всім вітрам. Ніби нічого особливого, але це перше на кордоні моєї батьківщини дерево, з яким щось разом пережито. Колись ми косили тут горох і я познайомився з тим кленом близько.

Потім, бувало, я ходив сюдою з Яготина пішки, і коли доходив до клена, то був уже серед своїх, нехай навіть стоїть глупа ніч, усі сплять і ніде не світиться, та й додому звідси мені чухрати ще кілометрів зо три. Печаль від побачення з ним завжди сильна — особливо, коли їдеш автобусом або чужою попутною машиною і не можеш вийти: клен промигне за вікном — і все. Тобто, повернутися до нього в якомусь сенсі навіть важче, ніж до Стамбула.

×