У мене є знайомий хлопчик, йому літ шість. Як виросте, буде Любомир, а тепер — Любчик. Він уміє корчити фізіономію. Тобто там нема особливої фантазії, він робить це завжди однаково: очі під лоба, губи бантиком і щоки втягуються. Й усі навколо падають зо сміху!

Як нікого не було вдома, я спробував зробити те саме перед дзеркалом. Відтворив усе якнайточніше, але нічого не вийшло. Не смішно. Чому?! Я довго думав і зрозумів. Коли це робить Любчик і його янгольське личко з рум"яними щоками зазнає певного перетворення — там є коротка мить шоку для тих, хто це бачить. А коли це робиш з уже поношеною мордою, ніяких перетворень не відбувається — просто одна пом"ята мордяка змінюється іншою.

Стало сердито, і я заочно почав сперечатися з Любчиком. Казав йому: не думай, що чимось кращий за мене. Я знаю, бо сам таким уже був. Як мені було літ десять, вів щоденник. Років через сорок знайшов його — Господи, яке убожество! Приміром, там кожен день закінчувався однаковим записом: "Я повечеряв і ліг спати". Зрозуміло, що запис робився до того, як спати. Пам"ятаю, що засинав не одразу, було багато всяких мрій, про які — ані слова! Крім того, цікаво б знати, що я тоді вечеряв. Це ж епоха пізнього Хрущова. Отже, було молоко й кукурудзяний хліб, смак якого я тепер забув і не згадаю, бо не записав.

Я повечеряв і ліг спати

Або от ще запис: "У нас умерла одна баба", й нічого більше. Гадаю, то могла бути баба Чиш, кума моєї баби. Вона жила через дорогу й вгощала мене, малолітка, чудовою вишневою наливкою, яких тепер нема. І я нічого про це не записав.

Зате писав про всі фільми, які бачив. Про бабу Чиш — рядок, а про фільм "Муму", який мене тоді вразив — дві сторінки. Ну не дурень, ти скажи?

×