Останні кілька днів легко й гарно думається про листя лопухів і про запах їхнього стебла, яким той запах буває, коли лопухи ще молоді. Запах прісний і якийсь не рослинний, але дуже живий, щось таке, немов риба, вийнята з води. Це зовсім не те, що м'ята чи скошене сіно, тож цей запах не такий потужний і його не чути далеко, а тільки зблизька, при корені, тоді, коли сховаєшся в лопухах і заляжеш там, щоб тебе не було видно.
Так уміють робити коти.
Я теж колись умів. Тоді це здавалось надійним способом осмислення нікчемності буття. Зробиш щось таке, за що тобі соромно жити на світі, й сховаєшся в лопухи — десь так, щоб недалеко од людей. Лежиш там і слухаєш, про що вони говорять, може, й про тебе щось хорошого скажуть. А коли пощастить і щось хороше таки скажуть, тут головне — не спішити вилазити звідти. Краще заплакати й сказати собі: "Боже, Боже — он який я хороший лежу тут, обтяжений гріхами й нікому не видимий!"
Боже, Боже — он який я хороший лежу тут
Може, оце тепер про лопухи саме через те й думається, що накопичилося всякої вини, від якої хочеться кудись сховатись. Од усяких обіцяних, а так і не зроблених справ. Або від листів, на які так довго не відповідав, що тепер вже краще й не відповідати. Або від місць, у яких ти давно не був, — це може бути польова долина за двором баби Олі, або зелений трав'янистий берег річки навпроти городу діда Дементія. Ці місця такі скромні й непримітні для цілого світу, що не позначені на жодній карті й ніяк не називаються, і твоя довга відсутність зовсім осиротила їх. Ти обов'язково скоро, ось цієї весни, навідаєшся до них — але тобі вже тепер наперед сумно від того, що знову їх покинеш.
І чого тільки душа не придумає, щоб прикрасити свою печаль.
5 
1
Коментарі
7