Літо зависло

Десь в оці дні, на краю липня, літо зависає, як жовтий круглий павук, що заснув на павутинці.

Ще недавно весь навколишній простір був переповнений рухом, метушнею, живим нервовим нетерпінням і трепетом крил. У гніздах, видимих і невидимих, сиділи пташенята, хотіли рости і їсти, а дорослі птахи снували туди-сюди зранку до вечора. ­Тепер усе вляглось і заспокоїлось. Якось одночасно пташенята покинули гнізда, а разом з ними так само стали дорослими плоди садів і городів. ­Зараз більшість із них живуть собі окремо від своїх стебел і коренів. Здається, літо зупинилося й перестало тривати.

Це, як повінь — коли вода перестає прибувати, однак ще не почала спадати.

Хоча якраз тепер у тихій течії липня то тут, то там з'являються перші ознаки пізнього серпня. Вони ще неявні, але є. От, наприклад, листя акацій. ­Раніше трохи того листя було зірвано вітром і впало на землю. Там воно пересохло на сонці, потім намокло під дощем і знову висохло. І от ­зараз ­пахне тонко й дуже по-своєму, солодко й гостро. Запах цей ні з чим не сплутаєш, він такий, що хтось некурящий раптом захоче затягнутися. В цьому бажанні густо змішується ­перший гріх і забута невинність, бо на ділі тобі йдеться не про справжнє куріння, не про дим, а тільки про вдихання аромату. Він уже явно осінній, але дуже теперішній — восени листя акацій нічим не пахнутиме. Бо для цього треба високого й теплого сонця. Як-от тепер, коли все, нагріте ним за день, дає себе впізнати на віддалі, навіть уночі — дрова, солома, картопляні стебла на городах і курява на дорозі.

Або от іще: коли пощастить упіймати птаха й притулитися до нього всім лицем — він пахне точно так само, як теплі дитячі голови серед літа.

×