В отакі дні, коли небо низько, згадуєш армію. Й нічого не вдієш, це потужна тілесна пам"ять: стає холодніше, тіло хоче кудись сховатися — й армія згадується сама собою, бо там восени загострюються відчуття втрат.
Згадується не сам холод — а неможливість затишку. В армії, коли думаєш про затишок, мимоволі згадуються й інші речі, які ти втратив і вже трохи встиг про них забути.
У нас у батальйоні був рядовий Толік Бігун. Він білорус, і прізвище звучало — Бягун. Чудний хлопець! Ось стоїмо в строю, тільки що наш сержант гаркнув "Сьмі-і-рр-на!". Усі завмерли й втупилися в далину. А там, аж на горизонті, якісь солдати кудись собі йдуть. І тут озивається Бігун:
— А куды гэта яны пайшлі?
Сержант сердиться, й ми теж. Бо Бігун простодушно ляпнув щось таке, що можна ляпнути вдома, а не тут. І саме це нас дратує, як недоречне нагадування.
Війни тоді не було
Він був не зовсім поганий солдат. Пам"ятав, що в строю годиться застібатися на гаплик, і заклопотано казав сам собі:
— Трэба заплікнуцца!
Але "заплікнуцца" не виходило: Бігун мав дивовижно тонку шию, що не тримала коміра, й гаплик сам розстібався.
Цікава штука — армія. Саме тоді, коли звикаєш до її правил, хочеться кудись вирватися. Але ти вже трохи забув, куди звідси можна вирватись, окрім як на полігон, чи на війну. А війни тоді не було. Афганістан ще не починався. І раптом тої осені, про яку оце згадую, намітився конфлікт на в"єтнамсько-китайському кордоні, й у нашому полку шукали добровольців. Я подав рапорт.
Мене попросили не морочити голову й перевели в інший полк. Згодом я дізнався, що з нашого полку лише один став "в"єтнамцем" — отой Бігун. І без жодного рапорту.
2 
1
Коментарі
1