Цю казку я дуже люблю, аж заплющуюся од її очевидно-непроглядної старовинності. А разом з тим, ще як тільки згадуєш цю історію, тебе страх бере, бо знаєш, що там є місце, яке хотілось би обминути — а не обминеш, бо на ньому все тримається.
Отже, дід і баба пішли по гриби, знайшли кривеньку качечку й принесли додому разом із гніздечком. І знов собі по гриби подалися. Вертаються — а в хаті прибрано, їсти зварено. Що таке? Вони сховалися і підгледіли, що качечка, як нікого нема, скидає своє пір'ячко й стає гарною дівчиною, трохи кривенькою. А в них же дітей не було. І вони шатнулися до хати й спалили пір'ячко разом із гніздечком. Ото й є те місце, яке завжди хочеться обминути. Бо це — точка неповернення. Качечка їх покинула. Зосталася б — якби цього не робили.
Тут є подвійна самотність — і дід із бабою знов самі, й качечка теж, бо вона ще від початку сама — і в земному світі, і в небесному, куди таки полетіла наприкінці казки. Але то ніби тло всієї історії. А головне — оцей страх перед тим, що ти можеш отак на рівному місці, не подумавши, біду вчинити й уже нічого не переінакшиш. Казка нібито учить нас так не робити, але її справжній драматизм у тім, що все вже сталося й інакше не буде.
У мене таких гріхів назбирався цілий список. У ньому є кілька давніх дівчат, бо вони все-таки наполовину небесні істоти, й завжди є спокуса спалити чиєсь пір'ячко. Є в тому списку й кішка, на яку я колись дуже накричав, бо вона з'їла ластівку. Кішка глянула на мене довгим дивним поглядом — і пішла з двору назовсім. Або от зараз — лисиця внадилася ходити до самого порога й курей брати. І так би хотілося, щоб вона не йшла звідси, але й шкоди не робила, а як це зробиш?
Господи, поможи мені!
2 
1
Коментарі
1