Хто коли-небудь намагався кинути курити, той знає, що на певному етапі цього процесу нестерпно хочеться роздвоїтися. Так, щоб отой другий міг собі десь сховатися і покурити, а сам ти в цей час сидів би в хаті й чесно дивився в очі своєму сімейству.
А він би потім тихенько повернувся туди, де був раніше.
Це здається зовсім не так і важко зробити. Бо той другий — він же все одно в тобі сидить, і все одно нічого не робить. От нехай би й вийшов на 5 хвилин, согрішив — і мені стало б легше, бо він же — це той самий я, тільки гірший, його не шкода так, як мене.
Доки про нього не думаєш, то дуже приблизно собі уявляєш, який він є. Ну, а тепер мені цього дуже треба.
І от недавно гуляю я під деревами. Ранок, густий туман, нікого ніде не видно. І чую ззаду легкі кроки по опалому листю — шурх-шурх.
Я точно знаю, що то не якась стороння істота, а саме та, що мені необхідна.
Будучи серйозно налаштований на містичний лад, я собі сказав: ось зараз, на рахунок "три", обернуся, подивлюся йому прямо в очі й попрошу про вищесказане, тобто — нехай покурить замість мене.
Повільно обертаюся й бачу його. Це птах — грак. Він дуже на мене схожий: ходить так само перевальцем і крила якось так носить, наче криво застебнутий піджачок.
Чогось він там того ранку пішки ходив по тому листю, шукав щось.
Він, мабуть, теж мене впізнав — поставив голову боком, дивиться знизу вгору.
Я трохи здивувався, що то грак, бо в моєму віці то могло бути й щось куди менш приємне.
Та головне не це, а те, що я, на свій сором, помилявся і з якоїсь дурної причини думав, що той другий мусить бути гірший за мене. А виявилось навпаки, якраз він із нас двох — кращий, саме той, що не курить.
5 
1
Коментарі
8