Є одне місце, де я хотів би жити — ще навіть тоді, коли жив там, а не лише тепер. Було, я справді жив недалеко й міг бувати там коли завгодно. Це кінець нашої вулиці, остання хата, далі на північ — поле.

У нас там дуже рівний горизонт, і саме звідти він відкривається весь. Бо з півдня — траса Київ — Харків, обсаджена деревами, а тут, на північ, горизонт чистий, у ширину градусів на дев"яносто чи й більш. І ще: цей відрізок обрію зовсім порожній, уночі не видно жодного вогника. Там є села, я в них навіть бував, але вони за обрієм.

Недавно я ходив на те місце, де крайня хата.

Там колись довелося мені пережити відчуття краю світу. Якось повертався додому з тих невидимих сіл, що за обрієм. Їхав на велосипеді. Стояло літо. Впала ніч, і останні кілька кілометрів їхалось у повній тьмі. В наших хатах уже не світилось, і в село я втрапив наосліп. Відчув це на тім місці, де оце стою тепер. Відчув — бо тут було на якихось півградуса тепліше, ніж у чистому полі. Вловив цю різницю спиною — ніби пірнув із холодної темряви у теплу. З чужої у свою. Це і є відчуття краю світу, коли тебе охоплюють страх і затишок одночасно.

Цього не можна зробити вдруге, але можна спробувати наблизитися.

Не раз пробував, а цього разу вдалося. Я прийшов надвечір. Поля лежали в снігу, й це те, що треба. Бо як снігу нема, земля зливається з небом і нічого не видно. А це треба бачити. Бо край світу — це коли горизонт підступає близько і страшно.

Отже, сніг іще позначав собою частину видимого вдалину простору, а небо вже чорне, бо з півночі йшли хмари. Вечір на очах робився ніччю, й горизонт швидко наближався. Я постояв, доки край світу підійде майже впритул. Потім, так, щоб не поспішати, обернувся до нього спиною й пішов до хати, де світилось і де мене ждали за столом.

×