Четвер, 13 червня 2019 15:20
Віталій Жежера
Віталій Жежера
Віталій Жежера

Косити траву

На цьому тижні косив траву.

Відколи навчився це робити, минуло ціле життя. І всі ті роки косити траву на початку літа було для мене заняттям гостро сентиментальним. ­Кожного разу це була і радість фізичного обживання якогось ­улюбленого місця на землі — й заодно печаль. Бо я приїжджав туди рівно ­настільки, щоб викосити траву й скоро знов звідти поїхати. Й усе, що відбувалося далі з тим місцем, відбувалося вже без мене, й це обтяжувало душу. Без мене наливалися й достигали вишні, робилися великими зелені плоди волоського горіха. Без мене одцвітала картопля на городі.

Коли я знов повертався туди в серпні, на покосі вже стояла нова трава, доросліша й жорсткіша червневої. І я якийсь час почувався винуватим і чужим, бо не бачив, як усе оце тут проросло й дозріло.

А воно не впізнавало мене — бо ніколи не бачило.

А ось на цьому тижні вперше в житті косив траву так, щоб не прощатись. Це, виявляється, рідкісна, ні з чим непорівнянна радість — викосити траву й завтра не їхати стрімголов кудись туди, де трави нема. Повний нетерплячого тихого щастя, я аж прокинувся десь о другій годині ночі й вийшов надвір, щоб при світлі невеликого місяця ще раз глянути на свої покоси. І торкнутися між листям до горіхових плодів — щоб не пропустити їхнього побільшання. І подивитися в напівтемряві на стебельця Петрових батогів, зоставлених нескошеними, і скоро я побачу, як вони зацвітуть небесним синім цвітом.

Воно таки десь на дні душі трохи печально — бо плоди не дають бачити свого росту й збільшення, а квіти — моменту розквітання. Це в них відбувається тоді, коли ти спиш або просто якийсь час не дивишся в той бік. Зате все одно ти тут, а не Бог його зна де!

Зараз ви читаєте новину «Косити траву». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода