Я довго зберігав фрагменти спогадів про кілька сільських вечорів, пережитих наприкінці літа. Старався їх не забути, але й не дуже докладно згадувати — аж понині, коли мені їх справді дуже треба. Я знав, що їх буде мені треба саме тепер, коли мокро й туманно, і жовте листя світиться в тумані. Такої пори це хочеться згадати повністю.
Тепер вечори настають рано й тягнуться довго. А в кінці літа вони пізні й короткі. Й усі сходяться разом на кухні за столом десь незадовго перед тим, як лягати спати. Ці вечори вже холодні, через те за столом є всі, хто тут у цей час живе — і малі діти, й старші діти, й батьки цих дітей, і батьки цих батьків. Це буває нечасто, бо хтось тут живе завжди, а хтось — наїздами. І що всі тепер разом — це щастя. Та як тільки відчуваєш цю мить як щастя — одразу відчуваєш і її недовготривалість, бо, як сказано, ці вечори короткі.
Затоплюється грубка — не тому, що холодно, а для того, щоб із м"якого сиру зробити твердий. Ти дивишся, як це робиться, і знаєш, що за чверть години піде спати найменший з компанії. І нас поменшає на одного, потім ще на одного, і отак цей вечір убуває, а не хочеться.
Він, коли надворі — то дуже гавкучий, особливо на мене
Один із тих вечорів я пережив в іншому дворі, де все було так само, але там я знайшов істоту, яка ще більше, ніж я, хотіла, щоб вечір тривав довше. Той вечір був дощовим, я промок і змерз, і сидів за столом, сховавши ноги під себе. А потім опустив їх під стіл і наткнувся на щось живе. То був пес Каштан. Він, коли надворі — то дуже гавкучий, особливо на мене. А тепер можна було поставити на нього ноги й грітися — він лежав і не ворушився. Ось кому найбільше хотілося, щоб вечір був довгим і щоб усі були за столом. Бо коли розійдуться — йому доведеться покинути нагріте місце і йти стерегти цю хату, де ми всі спатимемо.
2 
1
Коментарі
7