Ще два тижні тому зацвіла ліщина, а ось і проліски вже синіють, і мох зазеленів на схилах стріх, і трава подекуди виткнулась, і все це — на місяць раніше звичного в наших краях строку.
А зими на цей раз так і не трапилось, не було, наче її вкрав у тебе хтось або ти сам загубив.
Якби це сталося років хоч 40 тому — може, й не жалкував би. Бо тоді в запасі зоставалося ще багато зим, так що одну, а то й не одну, легко подарував би комусь, як багато чого тоді роздаровував. Що там одна зима, бувало, й цілі роки роздавав, і нічого.
А ось про цю зиму жалкую, бо їх у мене вже не так і багато тепер. Та й якось швидше все минає — і день, і тиждень, і рік. А про зиму жалкую найбільше. Тут є деякий секрет, трохи своєрідний. Може, він тільки мій, а в когось воно й не так. Колись я називав зими конкретними дівчачими іменами, бо, скільки себе знаю, любовні романи оформлювались у мене в усій повноті й гостроті саме зимою, десь од кінця листопада до початку березня. Це можуть підтвердити всі героїні тих романів. Бували й винятки, щось хороше й літом траплялося. Тільки при ближчому розгляді це виявлялося чимось таким, що починалося все одно зимою, а потім просто доживало до літа. Отже, все найкраще робилося зимою. Чого воно так? Може, через те, що любов вимагає схованки й затишку, а ідеальний затишок можливий тільки тоді, коли сніг по коліно, мороз і завірюха. А на весну в мене все не як у людей: почуваюся самотнім і порожнім, наче враз порозліталися кудись ті птахи, що зимували в мені.
І от цього разу зими не було.
Думаю собі: коли на той рік, як Бог дасть, вона повернеться — чи впізнаю її?
5 
1
Коментарі