Мій юний друг Юрик бачить сенс життя в трьох речах. Він любить дівчат, Україну й письменника Пауло Коельйо в українських перекладах. Про те, друге чи третє ми з Юриком часом бесідуємо.
От він каже:
— Шеф, а чому ті дівчата, які нам найбільше подобаються, ніколи не належать нам і не стають нашими жінками?
Я — авторитет для юного Юрика, бо двічі жонатий. І я відповідаю:
— Стають іноді, але все одно не належать.
— Е, то ви, мабуть, женилися без любові?
— З любов"ю, але це нічого не міняє. Ніхто нікому не належить.
— Як же таке може бути?!
— А отак, може. Десь так само, як і з Україною.
— Неправда! З Україною не так! Я її люблю, і вона моя!
— Хто тобі таке сказав?
— У мене в паспорті написано!
— Гаразд. Є, приміром, такі міста — Слов"янськ, Яготин, Охтирка, Гадяч, Ромни, Суми, Гайворон. Ти бачив ті міста? Ні? А то ж усе Україна, яка тобі належить!
— Я поїду й побачу!
Ви, мабуть, женилися без любові
— Думаєш, допоможе? Я там бував, і не раз. Я їх люблю. Але не можу належати їм одночасно. Коли на мене падає дощ у Сумах, я навіть не знаю, чи падає він у Ромнах. І це буває дуже сумно, не кажу вже про складніші речі. Якби можна вибирати, я б обрав країну, яку з будь-якої точки видно від кордону до кордону. Та й то — коли спиш, ти ж її все одно не бачиш, і знову сумно. У кожнім разі, наша з тобою країна завелика для любові.
— То навіщо нам після цього жити? І як жити?
— А так і живи, як жив. Ти ж її після цього не розлюбиш?
— Шеф! Ви мудрий — як Коельйо!
Це в устах Юрика найвища похвала. А я більше люблю письменника Кокотюху. Бо він із Ніжина.
2 
1
Коментарі
2