Ключ

 

Недавно вранці, перед роботою, я розписувався в книзі про одержання ключа. Там три графи: номер кімнати, прізвище, підпис. Діло звичне, і я не одягав окуляри й не догледів, що пишу в графі, вже заповненій кимось. Озирнувся — чи не бачив хто, й пішов собі. І чогось так стало весело — наче зірвав чуже яблуко на ходу. Що не бачили — добре. Не через те, що то велика шкода, — а просто в тебе зараз така радісна морда, що краще її нікому не бачити й поруч не бути. Бо морда — ще не все, ти ж іще й говориш при цьому. Говориш із тими, хто тепер згадався тобі. Тих людей давно нема, згадувати їх можеш, коли хочеш, а от поговорити щастить рідко. Це був саме той момент — коли можеш говорити, наче вони тут.

І я сказав:

— От бачиш, Євстаховичу…

Мабуть, треба пояснити — я сказав ту фразу моєму доброму приятелеві Євстаховичу, який загинув іще до того, як я почав носити окуляри. І сказати йому про це здавалося важливим, бо ми завжди розповідали один одному про все, що з нами робиться. І я був радий нарешті подати йому знак про себе.

Далі сказалася фраза, яка мене самого здивувала й призначалася вже не йому:

— Бабо, не сердьтеся за те, що я тоді плакав.

Річ у тім, що моя баба часто просила мене вкласти нитку в голку, і я любив це. А не любив, як баба наступає на лапу нашому котові. Він квакав, а баба казала весело:

Бабо, не сердьтеся за те, що я тоді плакав

— А не ходи босий!

Я сердився, бо чого веселитись, як недобачаєш кота.

А то ще: ловив картузом рідкісного жовтого метелика. Він присів на стежку й був майже мій, аж тут на стежці з"явилася бабина тінь і злякала його. Я з горя підняв ревисько, аж баба заплющила очі, й ніс її смішно зморщився, од чого я заревів іще дужче.

Потім ніколи не виходило загладити ту дурницю. А тепер само собою це зробилося, ще до того, як я вставив ключа в двері.

×