Тиждень тому я несподівано пережив мить щастя. Їздив на те місце, де народився і виріс. Протягом останніх дванадцяти років я бував там хоча б раз на рік, але ні разу не вдавалося відчути повернення. Бо там вже нікого нема. Через те, це вже не та сама хата і не той самий двір, і не хотілося там затримуватися.
Я думав, що так станеться й цього разу.
Ми під"їхали, я вийшов із машини й побачив у дворі слід на снігу. Ще не надав цьому значення, просто пішов тим слідом углиб двору, повз замкнену хату, до сараю. Його фронтон, фарбований мною багато років тому, ще зберігав свій синій колір. На дверях, що за ними колись жила наша корова, потім коза, висів замок, а в ньому — ключ на мотузочці. Механічно повернув ключа, двері прочинилися, й хтось тепло дихнув над моєю головою. Я не встиг злякатися, підвів очі й побачив морду коня. Усе сталося швидко, я ще не пояснив собі, чому тут цей кінь і чий він, але я був йому вдячний за те, що він живе тут. Щось особливе сталося ще раніше, в ту мить, як я почув його живий теплий видих у себе над головою. Ця мить нагадувала раптову непритомність, щось таке, ніби падіння вві сні, але відчуття не страшне, а щасливе.
Я не встиг злякатися
Кінь здавався високим, бо поміст у сараї робився не для нього, а для істот нижчих на зріст. Але саме це зближувало мене з конем — ніби ми обоє знали, що цей поміст колись робив я. Погладив м"які губи коня й причинив двері, щоб не тривожити його. А сам пішов до сусідів. Хотів подякувати їм за те, що поставили там цього коня.
У сусідів двері веранди підперті знадвору віником, отже, їх немає вдома, десь поїхали в Лозовий Яр. Повернуться ввечері, коли мене вже знову тут не буде. Але ж я знаю, що я тут нарешті був..
2 
1
Коментарі
14