Мій колега Юрик вимагає, щоб усі говорили правильно. Усе неправильне він записує, щоб не забути. Я приходжу, він каже:
— Шеф, по телефону питали вас, я сказав, що нема, а вони... — і Юрик подає папірець. Там написано: "Я си вами не натішу!"
Ясно, це — Стасюк. А Стасюк — ураган. Минулої неділі ми з ним купували мені штани на базарі в Новобіличах. Стасюк каже продавщиці:
— Пані, хочу, аби-сте дали нам файні гачі!
Її заклинює. Я пояснюю: гачі — то штани. Вона потім питає тихенько:
— А на каком языке говорил ваш друг?
Я кажу, що то була одна з кількох українських мов. Продавщиця, дитя київських передмість, питає:
— А почему?
Пачєму! Бо йому так затишніше. Як і кожному з нас.
Моя сестра колись давно в Яготині ходила на танці з одним хлопцем, який збирався стати нашим знаменитим письменником. Сердита така повернулася, каже:
Учителька поставила Колі двійку
— От гад, мало того, що воно мені на танцях на ноги наступало, дак воно ж іще й балакало дуже по-українському!
— А що ж він такого казав?
— Казав: "Перепрошую за все". Ну не гад?!
Справді, це легше чути у прикордонному варіанті: "Звиняйте, пожалуста..."
А то я ще згадав Колю Муху. Він у третьому класі писав переказ оповідання про партизана, який застрелив німецького офіцера, спокійно викинув зброю в бур"ян і спритно зник з місця подій.
Коля описав цей подвиг так: "Він кинув стрельку й дав драпаса!"
Учителька поставила Колі двійку за слова "стрелька" і "драпаса". Коля Муха потім виріс і оженився на молдованці — з тих, що приїжджали тоді до нас полоти буряки. І тепер йому ніхто не дорікає за неправильні слова.
Коментарі